Хіба чоловік на землі не на службі військовій? І його дні як дні наймита!...

Як раб, спрагнений тіні, і як наймит чекає заплати за працю свою, так місяці марности дано в спадок мені, та ночі терпіння мені відлічили... Коли я кладусь, то кажу: Коли встану? І тягнеться вечір, і перевертання із боку на бік їм до ранку... Зодяглось моє тіло червою та струпами в поросі, шкіра моя затверділа й бридка... А дні мої стали швидчіші за ткацького човника, і в марнотній надії минають вони... Пам'ятай, що життя моє вітер, моє око вже більш не побачить добра...

Не побачить мене око того, хто бачив мене, Твої очі поглянуть на мене та немає мене... Як хмара зникає й проходить, так хто сходить в шеол, не виходить, не вертається вже той до дому свого, та й його не пізнає вже місце його... Тож не стримаю я своїх уст, говоритиму в утиску духа свого, нарікати я буду в гіркоті своєї душі: Чи я море чи морська потвора, що Ти надо мною сторожу поставив? Коли я кажу: Нехай постіль потішить мене, хай думки мої ложе моє забере, то Ти снами лякаєш мене, і видіннями страшиш мене... І душа моя прагне задушення, смерти хочуть мої кості. Я обридив життям... Не повіки ж я житиму!... Відпусти ж Ти мене, бо марнота оці мої дні!... Що таке чоловік, що його Ти підносиш, що серце Своє прикладаєш до нього?

Ти щоранку за ним назираєш, щохвилі його Ти досліджуєш... Як довго від мене ще Ти не відвернешся, не пустиш мене проковтнути хоч слину свою? Я згрішив... Що ж я маю робити, о Стороже людський? Чому Ти поклав мене ціллю для Себе, і я стався собі тягарем? І чому Ти не простиш мойого гріха, і не відкинеш провини моєї? А тепер я до пороху ляжу, і Ти будеш шукати мене, та немає мене...